село Клішківці
Клішківці — село, центр сільської ради, центр сільської об"єднаної територіальної громади. Розташовані на південних схилах Хотинської височини, за 24 км на. південний захід від Хотина. Це одне з найбільших сіл області, в якому мешкає 6 006 чол (на 01.01.2017 року)
Околиці багаті на археологічні пам’ятки. У Малинецькому яру виявлено поселення трипільської культури (III тисячоліття до н. е.) та рештки ранньослов’янських поселень черняхівської культури (II—VI століття н. е.); в центрі теперішнього села {колись — урочище Карвацьке) знайдено сліди давньоруського селища XII— XIII століть. За 4 км на схід розкопано залишки зниклого села Галича (XIII— XVII століття).
В історичних документах Клішківці вперше згадуються у грамоті молдавського господаря від 18 березня 1631 року.
Про походження назви існують різні перекази та легенди. Є припущення, що вона пішла від імені Клішко. Легенда твердить, що її утворено від Лисої гори, яка стоїть в центрі села і називається Плішива. Старожили ще й тепер вживають у розмові назву «Плішківці».
З кінця XVIII до середини XIX століть село належало монастиреві Голія, а ще пізніше — перебувало у володінні Ватопедського монастиря. Згідно з положенням від 1749 року, селяни за користування землею працювали 24 дні у монастирському маєтку і, крім того, віддавали йому десяту частину свого врожаю.
Відробітки селян з 1766 року визначалися правилами молдавського господаря Григорія Гіки, за якими вони працювали на монастир 12 урочних днів, віддавали десяту частину врожаю і виконували різні повинності. Фактично ж селяни гнули спини до 40 днів та ще й сплачували численні податки до державної казни.
Крім того, турецькі феодали позбавляли їх політичних прав, переслідували рідну мову, звичаї, релігію. Але мешканці села, незважаючи на багатовікове гноблення, відзначали українські свята, у побуті дотримувалися своїх, «руських», звичаїв і традицій, розмовляли українською мовою.
В середині XVIII століття село стало ареною воєнних дій між Туреччиною, Росією і Польщею. 1739 року російські війська генерал-фельдмаршала Мініха за 7 км від Клішківців, біля Ставчан, завдали поразки турецькій армії.
Часті війни, соціальний і національний гніт призвели до занепаду села. На 1771 рік воно мало лише 61 двір. В XIX столітті, коли Клішківці у складі Бессарабії за Бухарестським мирним договором відійшли до Росії, то почали дещо зростати. Якщо в 1817 році тут налічувалося 80 дворів, то у 1861 — 6752. Клішківці стали одним з найбільших сіл між Дністром і Прутом. Тут працювали хлібопекарня, бойня, цех по переробці овочів, олійниця, млини (вітряки).
Було побудовано школу, амбулаторію, відкрито невеличку громадську бібліотеку. Трохи поліпшилося і матеріальне становище селян. Але основного лиха — безземелля і безправ’я селяни не позбулися. Про своє тяжке становище вони писали у скаргах. Лише у 1818 році тричі зверталися до Хотинського повітового суду з скаргою на свавілля управителя монастирського маєтку, який виділяв селянам непридатні і малопридатні землі. Шукаючи виходу, частина селян тікала в південні райони Бессарабії.
Не змінила долі селян і аграрна реформа 60-х років XIX століття. Згідно з положенням від 14 липня 1868 року, 675 дворам було наділено на кожний з них по 3,5 десятини. Решта землі та всі ліси лишалися за монастирем (1910 десятин), церквою (114 десятин). Однак високі викупні ціни за землю, відсутність тяглової сили й реманенту, непосильні податки призвели до того, що 150 дворів змушені були продати свої наділи куркулям, поповнити армію наймитів. Серед господарств 40 проц. не мали коней, а 220 (тобто кожний третій двір) — великої рогатої худоби.
Широкого розвитку досягли товарне садівництво і виноградарство, яким здебільшого займалися багатії. Так, у 1870 році 80 господарств мали 4 тис. кущів винограду. Врожай садів і виноградників продавався на корені, а біднота наймалася на роботу — збирати плоди та сушити фрукти. Поміщицькі й куркульські господарства мали підприємства по переробці сільськогосподарської сировини, зокрема зерна. В селі працювало 30 невеликих водяних млинів і 3 вітряки.
Одночасно економічне становище більшої частини населення села дедалі погіршувалося. 1000 селянських дворів мали лише 2400 десятин, а понад 200 родин були без землі. Щоб якось прожити, люди змушені були брати в оренду монастирську і поміщицьку землю, за яку в 1906 році доводилося платити по 22 крб. за десятину. За право орендувати землю точилися жорстокі бійки і сварки між селянами Клішківців і сусідніх сіл. Багато селян йшли на заробітки до Бессарабії, на Зарожанську цукроварню, виїжджали до Канади, Аргентіни, Уругваю, Бразілії. В 1903 році Клішковецька волость видала паспорти на виїзд з села 20 проц. населення чоловічої статі. Але люди, яких доля загнала за океан, поверталися додому, як і були — злидарями. В рідному селі були ті ж самі злидні й горе, відбувалися судові процеси, людські трагедії, суперечки за землю. В 1908 році селянина Г. Ткача вбив син Георгій, боючись, що батько не наділить його землею. М. Сосевич позбавив життя І. Єленюка, Д. Карвацький судився з сусідом за межу протягом 15 років, а коли програв справу, то збожеволів.
Наближався 1905 рік. У село дедалі частіше долинав відгомін повстань з центральних областей Росії. До Клішківців поверталися демобілізовані солдати і матроси. Вони приносили революційні вісті, закликали селян до боротьби з класовим ворогом. У звіті Бессарабському єпархіальному управлінню священик Романчук 1906 року писав: «До села прийшло 70 чоловік із армії і стають бунтівниками». Матрос М. Галичанський, котрий повернувся з Порт-Артура, організував виступ 200 безземельних селян. 11 квітня 1907 року в урочищі Галичі вони захопили 200 га монастирської землі і поділили її між собою. Управитель монастирських маєтків Тексула повідомляв повітове начальство про селянські виступи. Довідавшись про це, губернатор Бессарабії Харузін наказав «утихомирити» їх. До Клішківців негайно прибули стражники з Хотина і драгуни з Новоселиці. Саме тоді, коли селяни працювали в полі, їх оточили карателі і оголеними шаблями, прикладами та нагаями вигнали з панських ланів. Понад 40, з них п’ятеро тяжко поранених, було відправлено до Хотинської в’язниці.
Освіту й культурне життя села теж було занедбано. Першу однокласну земську школу відкрито тільки у 1876 році. Та навчались в ній самі лише діти заможних родин. Навіть у 1901 році, коли почали працювати дві початкові школи, то їх відвідувала лише четверта частина дітей шкільного віку (163 з 725), з них — 11 дівчаток. В 1905 році заснували церковнопарафіяльну початкову школу, при якій була бібліотека. В ній налічувалося 147 книг і журналів, але переважно релігійного змісту. Також існувало училище бондарів і ковалів на 20 осіб, організоване земством.
1883 року в селі відкрито волосну лікарню на 3 ліжка. У ній працював лікар, фельдшер і акушерка. 1889 року земство Хотинського повіту на вимогу лікаря Струминського побудувало нову лікарню, яка мала 6 ліжок.
Великий вплив на свідомість селян зробила російська армія під час першої світової війни. Лінія фронту у 1914—1917 рр. проходила поблизу Клішківців. Агітатори-більшовики з військових частин 8-ї армії, які проводили роз’яснювальну роботу, закликали трудящих боротися за визволення від соціального і національного гноблення.
З поваленням царського самодержавства в лютому 1917 року революційний рух посилювався. Селяни виступали проти свавілля поміщиків, випасали худобу на їхніх луках, відмовлялися вносити орендну плату. Весною 1917 року клішківчани разом з робітниками села Зарожан та селянами навколишніх сіл розігнали адміністрацію цукрового заводу і засіяли землю, що належала підприємству. Вони захоплювали і ділили між собою монастирську та поміщицьку землі.
24 вересня 1917 року в Клішківцях відбувся мітинг солдатів 165-ї дивізії. Командування намагалося заборонити його, але солдати не підкорилися. На мітингу прийнято резолюцію з вимогою припинити війну.
Населення палко вітало перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, одностайно підтримало декрети 2-го Всеросійського з’їзду Рад про мир і землю. Як і в усьому повіті, 8—9 (21—22) січня 1918 року в селі проголошено Радянську владу. Було створено земельний комітет для розподілу колишньої поміщицької землі. Очолив його Д. В. Томін. Безземельні селяни одержали на душу по десятині землі.
Будувати нове життя перешкодили іноземні інтервенти. Наприкінці лютого 1918 року в село вдерлися австро-німецькі окупанти, які відновили старі порядки, жорстоко розправлялися з революційно настроєними селянами, грабували хліб і худобу, накладали контрибуцію.
На зміну австро-німецьким загарбникам у листопаді 1918 року прийшли війська боярської Румунії. Зайнявши село, румунські солдати реквізували худобу, зерно та інші сільськогосподарські продукти. Грабункам і знущанням не було краю. Кожного дня у жандармерії зазнавали побоїв 15—20 чоловік.
Було створено повстанський комітет, який очолювали колишні солдати С. В. Палагнюк та С. С. Багачик. У глибокому підпіллі йшла діяльна підготовка до збройного повстання. Комітет організував загін у складі 400 чоловік. В той час у селі було багато демобілізованих солдатів і матросів. Вони утворили ядро повстанського загону, на чолі якого, крім керівників комітету, були К. Чабан, М. Чорнобров, В. Хрипа. Загін мав також 2 шестидюймові гаубиці і 50 снарядів, що їх залишили солдати російської армії.
Коли вночі проти 23 січня 1919 року штаб повстанців подав сигнал до виступу,, то клішковецькі селяни захопили префектуру і жандармський пост, випустили арештованих, роззброїли і знищили 16 жандармів, організували оборону села. Найбільш активну участь в повстанні брали 3. Бобик, Ф. Пислар, Г. Чабаник, П. Чабан, А. Коваль, Д. Палагнюк, Г. Кравець, П. Бобик, В. Буревський, Григорій та Микита Кравці, Є. Вірста, М. Чорнобров з братом Касяном і батьком та інші. До останньої кулі не затихали кулемети на клішковецьких горбах, до останнього подиху стояли повстанці. Лише деяким сміливцям вдалося через Малинівський ліс і яри дістатися до Дністра і крізь петлюрівські застави пробратися до червоних бійців.
Після придушення повстання румунські окупанти вчинили у Клішківцях криваву розправу: 50 учасників розстріляли, серед них К. Ткача, С. Вірсту та інших, їхнє майно розграбували, а будівлі спалили. Загарбники наклали на село контрибуцію в сумі 150 тис. лей. Розправа тривала й далі. В. І. Буревського було засуджено у 1921 році на 7 років, П. М. Бобика і 3. Ф. Бобика — на 6 років. Рятуючись від переслідувань, багато селян втекло до Бессарабії, Аргентіни і Канади.
Період боярсько-румунської окупації — одна з найстрашніших сторінок історії села. Загарбники створили нестерпні умови для населення; забрали у селян землю, худобу, реманент, обкладали їх непосильними податками. Не поліпшила становища і «аграрна реформа», проведена в 20-х роках. Згідно з офіційним звітом, одержали землю лише 106 господарств, яким було наділено 165 га, тобто пересічно по 1,5 га на селянський двір. Як і раніше, селяни задихалися від безземелля і малоземелля.
Румунський уряд нічого не зробив для піднесення освітнього рівня населення. За переписом 1930 року 80 проц. мешканців були зовсім неписьменними, серед жінок неписьменність становила 95 проц. У школах, які існували в селі, окупанти заборонили викладати українською мовою, вимагали навчати і розмовляти тільки по-румунськи. Для наведення «порядку» румунські власті утримували в селі понад 40 жандармів і поліцаїв.
Трудящі не корилися тяжкій долі, вони чинили опір окупантам. Особливо розгорнулася боротьба проти соціального і національного утиску в 30-х роках, коли у Клішківцях виник комсомольський осередок. До нього входили І. О. Дьордійчук, П. К. Дьордійчук, Г. Т. Чабаник. Закликаючи селян боротися проти окупантів, за возз’єднання з Радянською Україною, комсомольці організували збори трудящих, на яких засуджували терор, насильство і грабіж властей, висловлювали протест проти закриття українських шкіл. У боротьбі проти гнобителів їм допомагали члени Хотинської підпільної молодіжної організації «Червоний школяр» — Й. Кліщ та Є. Виноградов, які мешкали у Клішківцях.
Багатовічна мрія трудящих про визволення здійснилася 28 червня 1940 року, коли трудящі села радо зустрічали червоних бійців. Дар’я Мельник, вітаючи на мітингу воїнів-визволителів, говорила про великі права жінки в Радянській державі. На другий день створено сільську Раду, яку очолив Т. М. Сєриков, а згодом — Т. І. Рашківський. Заступниками стали X. К. Гаврилян і Г. Т. Чабаник. Новостворена Рада конфіскувала 815 га землі у багатіїв і наділила нею бідноту.
Весною 1941 року в Клішківцях засновано колгосп ім. Леніна. Організаторами його були Г. Т. Чабаник, С. С. Недорубай, X. К. Гаврилян, Д. А. Мельник, І. Ф. Палагнюк. Держава передала новоствореній артілі майно багатіїв та тих, хто втік до Румунії. До колективного господарства вступило 64 бідняцькі родини. За колгоспом було закріплено 174 га сільськогосподарських угідь, 3 трактори, 52 коней, 57 корів.
Значну роль в організації і зміцненні артілі відіграла комсомольська організація, яку створено наприкінці 1940 року. До її складу ввійшли В. Я. Ченківський (секретар), А. К. Григораш, С. С. Чорнобров, Г. В. Романюк, Г. О. Дьордійчук, М. Ф. Мотуляк. Весною 1941 року комсомольська організація налічувала вже 70 членів. В квітні того ж року організовано партійний осередок, який складався з 6 членів партії та 4 кандидатів.
Сільська Рада за допомогою партійного осередку і комсомольської організації налагодила культурно-освітню роботу. Восени 1940 року вперше в історії села всі діти сіли за парти. Почали працювати 3 школи (семирічна та 2 початкові) з рідною мовою викладання. Напередодні Жовтневих свят було відкрито клуб. Тут почали працювати кінопересувка, хата-читальня, гуртки художньої самодіяльності.
Та недовго сяяло над визволеними Клішківцями сонце волі й щастя. Гітлерівські орди розв’язали війну. В селі 22 червня 1941 року відбувся мітинг, на якому селяни, як і всі радянські люди, висловили гнів і ненависть до загарбників, готовність відстояти незалежність Країни Рад. До лав Червоної Армії влилося понад 100 добровольців, селяни здали до фонду оборони країни 49 голів великої рогатої худоби і 250 овець.
6 липня 1941 року румуно-боярські війська окупували Клішківці. Уже в перший день їхнього приходу почались грабунки, розправа з активістами. Було заарештовано та віддано польовій жандармерії 38 сільських активістів, над котрими довго знущались, а згодом відправили до концтабору. За найменшу провину селян жорстоко карали. Чоловіче населення поголовно було мобілізовано на шляхові роботи.
Загарбники проводили в селі політику примусової румунізації українського населення. Працювала лише початкова школа з викладанням румунською мовою. Розмовляти або звертатися письмово в установи українською мовою заборонялося. Префектура Хотинського повіту видавала патенти на заснування млинів та інших промислових підприємств і майстерень тим селянам, котрі разом з заявою на їх відкриття приносили документи про приналежність до румунської національності або «бажання» належати до неї.
Але трудящі не корилися гнобителям, не приймали їх подачок. В серпні 1941 року шеф поліції повідомляв, що жителі мріють про швидке повернення Червоної Армії на Буковину. В 1942 році у Клішківцях почали діяти підпільні патріотичні групи опору, одним з організаторів яких був Д. Н. Баблюк, нині голова Клішковецької сільради. Організовано виступали проти загарбників робітники-лісоруби Клішковецького лісництва, які зривали доставку будівельних матеріалів до Німеччини.
Активні бойові дії розгорнули народні месники під командуванням лейтенанта Т. Ф. Прокіна. У березні 1944 року вони базувалися в районі Клішківців. Згодом окупанти виявили партизанів і оточили Малинецький ліс. Фашисти вигнали населення, щоб, прикрившись ним, знищити партизанів. Ті підпустили карателів якомога ближче і впритул розстрілювали їх. Понад 70 фашистів було вбито, близько 100 поранено. Ворог кинув у наступ нові сили. У цьому бою загинули командир загону Т. Ф. Про-кін, комісар І. М. Біленко, розвідниця-радистка О. Степанова та інші. Лише трьом пощастило вирватися з оточення. Тіла вбитих партизанів привезли до Клішківців, де селяни потай поховали їх. Після війни останки загиблих було перевезено до Хотина.
Весною 1944 року партизанське з’єднання під командуванням Героя Радянського Союзу підполковника О. В. Тканка розгромило тут загін карателів. У цій операції брали участь і мешканці села. Під керівництвом Г. Т. Чабаника (нині персональний пенсіонер) і 3. Ф. Бобика місцеві загони (понад 400 чоловік) виконували важливі
завдання командування партизанського з’єднання: розробляли і здійснювали диверсії проти фашистських військ (висадили кілька мостів), вели підготовку до зустрічі воїнів Червоної Армії, організували регулярне постачання продовольства для партизанського з’єднання, були за провідників і розвідників. Відважною розвідницею з’єднання стала X. М. Бодалій — уродженка Клішківців.
Наприкінці березня 1944 року трудящі села хлібом-сіллю зустрічали воїнів-визволителів. У перші дні до їх лав вступило 1047 селян. За бойові подвиги на фронтах Великої Вітчизняної війни 130 чоловік нагороджено орденами і медалями, 363 односельці віддали життя за свободу і незалежність Вітчизни. В селі було відновлено сільську Раду, яку очолив Г. Т. Чабаник, а згодом І. О. Дьордійчук.
Німецько-румунські окупанти заподіяли господарству Клішківців великої шкоди. Майже з кожного двору забрано реманент, насіння, корми,. продукти, будівельні матеріали, худобу, птицю. Колгосп дочиста пограбовано. Збитки обчислювалися в 3 млн. 790 тис. карбованців.
Нелегке завдання стояло перед трудівниками села: підняти розорене окупацією господарство. Активісти сільської Ради за короткий час відновили роботу торговельних підприємств, школи, клубу, бібліотеки.
В січні 1946 року створено територіальну партійну організацію (4 члени і 3 кандидати в члени партії), секретарем якої обрано Є. М. Очеретяного. Тоді ж відновила діяльність і комсомольська організація села, яку очолив Д. П. Мотуляк.
Влітку 1947 року організовано колгосп ім. Леніна, його головою став Г. Чабаник. Перші успіхи колективного господарювання, роз’яснювальна робота комуністів і сільського активу зумовили швидке зростання артілі. Наприкінці 1948 року створено ще три колгоспи, які об’єднували 1837 дворів (90 проц. селянських господарств). Навесні 1949 року суцільну колективізацію села завершено.
Велику матеріальну допомогу молодим артілям подавала держава. В 1946 — 1947 рр. вони одержали 1900 цнт зерна для сівби, племінну худобу, автомашини, позику на придбання добрив, будівельні матеріали для спорудження тваринницьких ферм тощо. Із східних областей України прибули спеціалісти сільського господарства. Допомогу артілям подала і Клішковецька МТС, створена 1949 року.
В лютому 1950 року місцеві колгоспи об’єднано в господарство, назване іменем Леніна. За артіллю закріплено 4475 га угідь, у т. ч. 2340 га орної землі. Господарство! рік у рік зростало. Прибутки 1950 року становили понад 1 млн. крб., тоді як раніше — у 1948 році — лише 146 тис. крб. В 1951 році, виростивши по 300 цнт цукрових буряків з гектара, трудівники здобули нову перемогу. Уряд високо оцінив успіхи буряководів, 84 з них нагороджено орденами і медалями.
Швидко зростала продуктивність громадського тваринництва. 1956 року надій на фуражну корову становив 2086 кг молока. На 100 га орної землі одержано 24,7 цнт свинини. За здобуті успіхи велика група тваринників була учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР.
У 1959 році до колгоспу ім. Леніна приєднано артіль «Росія» села Поляни. Відтоді за ним закріплено на вічне користування 5514 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2978 га орної землі. Провідна галузь виробництва — цукрові буряки (дає чверть усіх прибутків). Серед зернових основне місце посіла пшениця.
В роки семирічки артіль ще більше зросла. Грошові надходження збільшилися у 2,5 раза, оплата праці — у 2,1 раза. На честь 50-річчя Великого Жовтня та 50-річчя встановлення Радянської влади на Україні трудівники артілі, незважаючи на несприятливі погодні умови, виростили по 26 цнт пшениці, 28 цнт кукурузи, 275 цнт цукрових буряків, 123 цнт картоплі з гектара. Надій молока (1967 р.) становив 2856 кг на корову. На 100 га угідь вироблено по 350 цнт молока, 88 цнт м’яса; одержано 197 яєць на курку-несучку.
Основні роботи механізовано. Артіль має 42 трактори, 15 комбайнів, 26 вантажних автомобілів, багато інших машин. У господарстві працюють 14 агрономів, 30 техніків, інженерів, 200 механізаторів. Крім того, на кошти артілі здобувають освіту — у вузах 6 чоловік, 9 — у технікумах.
Колгосп був забезпечений технікою краще, ніж інші в районі. Він мав непогані прибутки. Займалися в колгоспі і переробкою урожаю фруктів і овочів, консервний цех випускав за добу більше 10 тисяч банок консервів.
Багатьом клішківчанам за невтомну працю присвоено урядові нагороди. Л. Ф. Гордаш, відома доярка не тільки в Україні, а й за її межами, удостоєна звання Героя Соціалістичної праці. С. М. Фуркал, знаний комбайнер, нагороджений орденом „Знак пошани” та орденом Леніна за високі показники у зборі зернових.
В 90-і роки колгосп реорганізовано в агрофірму „Мир”, потім в ТзОВ „Мир”
Багато років його очолював заслужений працівник сільського господарства І. М. Мельничук. Земельна реформа, що відбулася в Україні, розділила колгоспні зем¬лі між колгоспниками згідно земельних часток (паїв). Клішківчани стали власниками землі, одержавши державні акти на право її власності. В 2007 році ТзОВ реформоване в ТзОВ „Мир-1″, директор Скрипник М. М., засновник „Українські аграрні інвестиції”. Розвиваються в селі фермерські господарства і приватні підприємства, які займаються садівництвом. Це фермерські господарства Бобика О. І., Музики І. Я., „Гай-3″, „Макос”, „Нікос”, „Яблуко Буковини”, приватне підприємство „Айдаред” та інші. Колишня МТС була перетворена в ремонтно-технічну станцію, а потім у відділення „Сільгосптехніка”, тепер це ВАТ „Хотинське РТП”. В селі працював сушильний цех Хотинського винзаводу.
На території Клішківців розташовано лісозаготівельний пункт Хотинського лісового господарства.
В 1976 році сільська рада здобула перемогу серед сільрад області. Вона була нагороджена перехідним Червоним прапором, грамотою облвиконкому, грошовою пре¬мією в сумі 5000 крб. Головою сільської ради працювала тоді Л. П. Роскошинська.
В 1979 році в селі проживало 7826 жителів.
Клішківці пишаються своїми героями-земляками, що боролися за волю і щастя народне. Син селянина-бідняка С. Я. Побережник, втікаючи від призову до королівського війська у 1919 році, завербувався на роботу до Канади, а звідти — у США. В Америці за участь у страйковому русі його було засуджено на 7 місяців ув’язнення. Після вислання в 1932 році з американського «раю» він вступив у члени Комуністичної партії Бельгії. Як учасника першотравневої демонстрації матросів у Антверпені (1933 рік) С. Я. Побережника було заарештовано. Восени 1935 року він виїхав до Парижа, де продовжував революційну боротьбу. Тут його й захопили події, що сталися в Іспанії. У червні 1936 року Побережник, тоді член Французької комуністичної партії, разом з 12 добровольцями пробрався через Піренеї і взяв участь в боях за Мадрід, на річці Харамі, під містом Гвадалахарою проти фашистських заколотників й італо-німецьких інтервентів у складі 12-ї Інтернаціональної бригади, якою командував угорський письменник-комуніст Мате Залка (псевдонім — генерал Лукач). На своїй машині водій Побережник вивіз смертельно пораненого комбрига і з ним — його військового радника — полковника Червоної Армії П. І. Батова, що носив тоді конспіративне ім’я Пабло.
На початку лютого 1968 року в Клішківцях відбулася хвилююча зустріч: в гості до колишнього свого шофера прибув генерал армії — двічі Герой Радянського Союзу Батов. Поздоровити побратимів прийшли колгоспники. Героїв привітали також школярі, побажали їм доброго здоров’я та щастя.
Героїчне життя прожив Йосип Кліщ — один з керівників комсомольського підпілля на Хотинщині в 30-х роках, член Комуністичної партії Румунії. За революційну діяльність його у вересні 1937 року було засуджено військовим трибуналом до 5 років тюремного ув’язнення. Але Й. Кліщу пощастило втекти до Франції, і тому вирок йому оголосили заочно.
З Франції Йосип Кліщ намагався потрапити в Іспанію, де уже другий рік точилася національно-визвольна війна іспанського народу. Але перебратися через Піренеї йому не вдалося, і він залишився у Франції. Коли гітлерівські загарбники окупували Париж, то Кліщ став на боротьбу проти фашистів. Він одним з перших приєднався до французьких партизанів, був активним учасником руху опору. Під кличкою «Альберт» його знали як сміливого і відважного бійця, умілого командира. З липня 1943 року він геройськи загинув, виконуючи важливе завдання Головного партизанського штабу. Стікаючи кров’ю, кілька годин один бився проти 100 есесівців. Останнього патрона залишив для себе. Це сталося на околиці Парижа. «Один проти ста» — так було названо спеціальний маніфест, виданий Національним комітетом франтирерів (партизанів Франції), що оповів людям про подвиг буковинця клішківчанина Йосипа Кліща. У передмісті Парижа є вулиця, названа його ім’ям; на фасаді будинку, біля якого він загинув, встановлено меморіальну дошку. Одна з вулиць рідного села також носить це славне ім’я.
Найбільша гордість для Клішківчан – випускник-медаліст школи 1967 року Леонід Костянтинович Каденюк, який прославив не тільки рідні Клішківці, а й усю Україну. Він перший космонавт незалежної України. Закінчивши Чернігівське вище військове училище льотчиків, Л. Каденюк працював льотчиком-інструктором у військових частинах. В 1975 році відібраний до загону космонавтів, де освоїв космічні кораблі різного типу, пройшов підготовку по програмі польоту на „Бурані”. В 1995-1997 роках успішно завершив підготовку до польоту в складі міжнародного екіпажу на космічному кораблі „Коламбія”.
19 листопада 1997 року корабель „Коламбія” у складі восьми чоловік стартував з мису Канаверал у США. Політ тривав до 6 грудня 1997 року. Під час старту корабля були присутні представники влади, родичі космонавта з с. Клішківці. 12 січня 1998 року Л. Каденюк повернувся в Україну. На космічному кораблі наш космонавт виконував функцію біолога-дослідника.
Зустріч його у Клішківцях стала незабутнім святом для всіх жителів села, для всієї України. Нині Леонід Каденюк – Герой України, генерал-майор, почесний доктор Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, почесний громадянин села Клішківці. Він удостоєний цілого ряду нагород України. Леонід Костянтинович проводить велику роботу, направлену на зміцнення нашої держави, росту її міжнародного авторитету.
З кожним роком гарнішають Клішківці, прикрашаються сучасними новобудова¬ми. Але найбільша гордість – це люди, які своєю працею підвищують добробут рідного села.
