Назавжди – 21
Закрита домовина з квітами і жовто-блакитним стягом… На ній ікона і портрет такого юного й водночас відважного хлопчини… А поряд жевно (калач) і весільна квітка, яку батьки так мріяли одягнути своїй дитині…
Ніхто не міг стримати сліз, бо нестерпно боляче від утрати справжнього цвіту української нації у цій жорстокій безжальній війні… Так важко дивитися на згорьованих тата і маму, у заплакані очі сестрички, котрі назавжди прощаються з найріднішим синочком, братом. Так невимовно гірко хоронити ще зовсім юного хлопця, в якого попереду мало би бути довге щасливе життя…
Його чекали вдома, але не так…
Сьогодні, у 600-й день повномасштабної війни, у Клішківцях провели в останню путь справжнього патріота, вірного сина України – 21-річного лейтенанта, командира роти плавальних машин інженерно-саперного батальйону, військової частини А0853 Владислава Продана. Його молоде життя обірвалося 11 жовтня внаслідок вибухової травми під час ворожого мінометного обстрілу в районі н.п. Ямпіль Краматорського району на Донеччині.
Саме сьогодні, 16 жовтня, за словами рідних, Владислав мав повернутися додому у відпустку (на ротацію). 🥲Вони так чекали цього дня, однак кляті рашисти перекреслили їхні плани, вбили мрії і сподівання.
Мріяв стати військовим
Владислав був першим і дуже довгожданим синочком у сім’ї Тетяни Степанівни й Едуарда Івановича Проданів, народився, як подарунок матері, 8 березня 2002 року. Ріс чемним, скромним, порядним хлопчиком. Навчався у Клішковецькій школі імені Л. Каденюка.
Ще з 9-го класу мріяв стати військовим, як і його батько, який для нього був найкращим другом і прикладом гідного чоловіка. Спочатку Владислав з відзнакою закінчив Кам’янець-Подільське військово-інженерне командне училище. А цьогоріч став випускником Львівської Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
У липні юнак пройшов військове навчання у Польщі, а повернувшись з-за кордону, одразу потрапив на фронт. Майже два місяці перебував на Донеччині, де займався розмінуванням деокупованих територій.
«До кінця не вірили в те, що його вже немає»
– Владик щодня дзвонив чи телефонував своїм рідним, завжди говорив, що в нього все добре, усіх заспокоював і вселяв надію на краще, бо дуже сильно їх любив – маму, тата, сестричку Катрусю, про воєнні будні ділився лише з батьком Едуардом, який на фронті ще з квітня 2022 року, – розповідає двоюрідна сестра Владислава Аліна Продан. – Ми з ним однолітки, наше дитинство минало разом, він – найкращий брат і друг. Завжди на позитиві, веселий, ввічливий, розумний, скромний, мужній, цілеспрямований, пунктуальний, волелюбний, а ще – справжній патріот своєї держави.
Влад завжди говорив: «Хто як не я? Якщо кожен буде цуратись цього, хто буде захищати?». Він був нашою гордістю!
Ми до кінця не вірили в те, що його вже немає. Безперервно телефонували йому. Думали: а, може, поранений, а, може, без свідомості, або з телефоном просто щось сталося… На жаль, уже нічого не можемо змінити».
Життєрадісний і світлий юнак найбільше мріяв про перемогу
Зі словами шани та подяки за те, що виховали патріота, справжнього захисника України, до батьків звернулася класна керівниця Владислава Світлана Бобик:
«У серцях освітян та його однокласників назавжди залишаться про нього гарні, світлі, теплі спогади. Адже за все своє життя жодного разу не заплямував себе поганим чи негідним вчинком. Мав добру, ніжну душу, в якій вистачало любові й співчутливості до всіх. Активний, життєрадісний, світлий юнак, який ще тільки будував плани на майбутнє та найбільше мріяв про перемогу. Сумуємо разом з рідними. Наш Владислав відтепер у Небесному легіоні. Невимовно боляче від того, що йдуть у засвіти ті, кому продовжувати рід, творити Україну, бути майбутнім, натомість вони стають нашою історією, вічною пам’яттю і болем».
«Військова честь і гідність для Владислава Продана були понад усе, – зазначив у прощальній промові заступник сільського голови Анатолій Сапогівський. – Принциповий, чесний, наполегливий, хоч і надто молодий, але вже з твердою громадянською позицією. Він не встиг стати чоловіком і татом, не встиг продовжити себе в дітях, але продовжив своє ім’я та ім’я свого роду в історії. Нестерпний біль втрати сина, брата, щирого друга, надійного побратима пронизує душу і серце всієї сім’ї загиблого, його друзів, друзів-військових та земляків. Уся Клішковецька громада глибоко співчуває батькам Тетяні Степанівні та Едуарду Івановичу, сестрі Катерині та всій згорьованій родині».
Разом з рідними гірко плакали усі люди. Уздовж дороги навколішки стояли і старенькі, і діти… У небо летіли щирі молитви священників за упокій душі вбитого Героя, і в серці кожного з присутніх тремтіло одні і ті ж запитання: «Боже, коли ж це скінчиться? Скільки ще такого юного цвіту обірве ця проклята ненависна війна?»…
"ХОТИНСЬКІ ВІСТІ"
